Один з українських хайлайтів на останньому Каннському кінофестивалі, «Памфір» — це драма, побудована навколо героя, чоловіка, який раніше жив за рахунок контрабанди товарів через українсько-румунський кордон, а тепер намагається облишити старі звички та почати життя заново.

Незважаючи на відсутність візуального багатства (це можна було б пояснити, але не виправдати обмеженим бюджетом виробництва), «Памфір» пропонує нам зрозумілий кінематографічний світ з чіткою, цілісною розповіддю, де кожна локація, персонаж і сцена виправдовуються логікою історії.

Вибрана тема болісно репрезентує сучасну Україну, правдоподібно пов’язує особисту сімейну драму та ширший соціальний контекст, ніколи не принижуючи себе дешевими пропагандистськими інструментами, «звалюючи» вину на ті чи інші політичні сили. Те, що Памфір має сина, змушує заглибитися в метафоричну проекцію їхньої трагедії на все українське суспільство: чи є вихід із замкнутого кола? Чи єдиним способом отримати привілей включення до складу Європи є пожертвувати життями громадян, які й без того нескінченно борються за виживання, заплутані у ситуаціях, де кожен вибір є поганим вибором? І яке майбутнє чекає на наступне покоління після цієї сакральної жертви?

Операторська робота якщо і не є одкровенням, то несподівано вражає своїм стриманим і лаконічним підходом до зображуваної реальності. Один раз усталений спосіб взаємодії між точкою зору камери/глядачів і кінематографічною реальністю, яку ми спостерігаємо, залишається незмінним до трагічного кінця історії Памфіра. У певному сенсі, цей плавний рух урівноважує жорстокість показаних подій, заколисуючи глядачів у дещо трансовий стан, що сприяє почуттю «виходу немає»: ситуація була і буде такою завжди, не враховуючи смертей незліченної кількості українських Памфірів.

І хоча озвучені компліменти є цілком справедливими, якщо поглянути на «Памфір» у контексті досягнень сучасного кінематографа, його навряд чи можна було б назвати шедевром. Враховуючи всю українську культурну спадщину та етнографічне багатство західної частини країни, можна було б сподіватися на більш авангардні та сміливіші рішення як від режисера, так і від його художньої команди, особливо коли йдеться про сценографію та звукове оформлення. Ці надії були очікуваними, зважаючи на той факт, що у фільмографії режисера Дмитра Сухолицького-Собчука є документальний фільм («Красна маланка») з регіону з цікавим дослідженням місцевих традицій. Вплив цього досвіду наклав структурний відбиток на сценарій «Памфіру», але дика первісна енергія стародавніх обрядів не була достатньо потужною, щоб сколихнути західну аудиторію до глибини душі.

Тим не менше, «Памфір» виділяється з-поміж інших українських фільмів і залишає у глядачів емоційний присмак гострих, але невідворотних питань про майбутнє країни та кожної людини, яка в ній живе.

Трейлер фільму «Памфір»: