Переможцем національної секції став фільм Станіслава Битюцького під назвою “24”. У цьому році у конкурсі брали участь дев’ять короткометражних стрічок українського виробництва.

Майже 40-хвилинна стрічка Станіслава Битюцького стала справжнім випробуванням для глядача. Довгі безсенсовні діалоги та зернисте зображення VHS (душевному присмакові якого режисер віддав перевагу перед “цинічним” рафінованим зображенням дзеркалок) міг витримати лише досвідчений кіноман, що вже бачив-перебачив тих філософських спроб режисерів висловити щось глибоке. Завершила кінотортуру присвята загиблій дівчині, що жодним чином не додало позитивного враження.

Кадр з фільму “24”

Домінуюча тематика стрічок, зроблених українськими режисерами, була досить похмура: війна, соціальні негаразди та почуття ізольованості. Самотність і душевна безвихідь знаходили вихід на екрані через соціальні драми – поза одним-єдиним фільмом (Зірка Давид режисера Євгенія Кошина), що часами претендував на звання комедії, втім, не уникнувши важких суспільних питань і тої ж таки самотності. Історія єврейської дівчинки, яка намагалася віднайти свою ідентичність під тиском релігійного виховання, викликає загалом позитивні емоції – хоча більше не завдяки майстерності режисера, а завдяки наївності і часом дитинній абсурдності сюжету.

Кадр з фільму “Зірка Давид”

Чотирихвилинна стрічка Плач, вовче (режисер Маркош Крижак) стала приємним різноманіттям завдяки своїй анімаційній природі, хоч і додала смутку до загальнонаціональної чаші печалі.

Кадр з фільму “Плач, вовче”

Не оптимістичнішою видалася і стрічка Лізи Бабенко” До фігури батька”. І хоча досить часта (порівняно із фільмом “24″) зміна кадрів додала динаміки, а тривалість у 14 хвилин здалася допустимою для сльозливого переосмислення стосунків покинутою дівчиною, але і тут не обійшлося без “чорнухи” – відразливі кадри натуралістичного сексу у лісі виявилися сильнішими за весь нібито філософський підтекст картини.

Кадр з фільму “До фігури батька”

Екзіст режисерки Анастасії Супрун розповів максимально наближену до реальності історію працьовитої дівчини з Троєщини та її батька-пиятика. У певних аспектах стрічку можна назвати вдалою, проте технічний бік фільму нівелював можливі художні заслуги історії.

Кадр з фільму “Екзіст”

Ольга Ступа задала сильний тон фільму Фейсконтроль описом у каталозі фестивалю: “Одного вечора у Києві два двадцятирічні хлопці вирішують піти відриватися. До кінця ночі вони усвідомлять існування нерівних і, можливо, несправедливих класових стосунків, які визначають місце людини у нашому суспільстві”. Але замість запланованої тиші при обдумуванні класових стосунків у залі лунав сміх, адже як і в Зірці Давиді, режисер, намагаючись говорити на серйозні теми, досягнув протилежного ефекту.

Кадр з фільму “Фейсконтроль”

Смішно, а не гірко було і під  час перегляду драми Крістіни Свонбек. Принаймні ти тут запам’ятався не тільки невдалим кастингом, а й нечітко виведеною мораллю: переживання української мігрантки з Брукліну з приводу подій на Майдані виглядали часом надумано, а часом лицемірно.

Кадр з фільму “Принаймні ти тут”

Фільм-мовчання Висока гора від Володимира Бакума викликав відчуття натягнутості і закономірне питання з зали: чому герої не розмовляють? Відповідь виявилася занадто простою: таким було завдання режисера.

Кадр з фільму “Висока гора”

Найсильнішою у технічному, проте не у художньому плані була стрічка Анни Любинецької під назвою Київ Москва. Очевидно, єдина у конкурсі, відзнята не кишеньковим коштом, картина вигідно відрізнялася від інших конкурсантів якісною звуковою та операторською роботою – за що була нагороджена Призом глядацьких симпатій.

Кадр з фільму “Київ Москва”

Не зважаючи на натиск безвиході, конкурсна програма національного блоку KISFF залишила по собі розчарування і відчуття браку різноманітності. Відчуття присмаку аматорського кіно не полишало під час перегляду майже усіх робіт, і це дає привід замислитися, у якому моральному та матеріальному стані знаходиться молодіжний український кінематограф.