Коли Земля здавалася легкою – документальна стрічка. Команда із Грузії зафільмувала щоденне життя кількох підлітків, захоплених скейтбордінгом, та – неочікувано для себе – буремні соціальні події в країні.
В об’єктив режисерів Саломе Махаїдзе, Тамуни Карумідзи та Давіда Месхі потрапили звичайні та водночас особливі хлопці, яких об’єднує спільна пристрасть до скейтів. І хоча зазвичай кожна людина пишається своєю особливістю, з героями Коли Земля здавалася легкою вийшло навпаки: на початку зйомок вони були диваками, а наприкінці – стали одними з багатьох, усвідомивши свою соціальну приналежність. Разом з хлопцями до цього приходить і глядач.
“Ми починали не з нуля, – розповідає історію створення фільму режисерка Саломе Махаїдзе. – До цього мій чоловік кілька років фотографував цих хлопчиків. В нашій кімнаті вся стіна була завішана їхніми фотографіями”.
Герої фільму – неформальні юнаки, що живуть сьогоднішнім днем і сприймаються старшим поколінням як щось нежиттєздатне. Кожен по-своєму не вписується в суспільство: один носить довге волосся, другий власноруч робить собі татуювання, третій слухає хеві-метал та забагато мовчить. Одним з героїв – незаплановано – став підліток із Парижу, який на кілька днів опинився у Грузії. У чому його “неканонічність”? “Він занадто тендітний для Тбілісі, – говорить про нього один з його грузинських друзів, – я маю на увазі – морально тендітний”.
Коли бралися до зйомок, то підлітки були впевнені, що фільм буде присвячений їхнім спортивним трюкам, а тому інтерв’ю на інтимні теми під час зйомок стали для них несподіванкою. Питання на кшталт “Чи думав ти колись про бога?”, “Що робить тебе щасливим?” або “Чому ти хочеш втекти від реальності?” викликали посмішки, незручність, мовчання або просту відповідь “Я не знаю”.
“Грузинське суспільство дуже замкнуте, – пояснює режисер Саломе Махаїдзе. – І це велика проблема: люди не говорять на серйозні теми, вони бояться та не знають, як про таке говорити. Мені хотілося підштовхнути та заохотити хлопців, аби вони замислилися у керунку цих особистих питань”.
Режисер Саломе Махаїдзе
Несподівано для себе режисери відкрили болісне соціальне тло беззмістовного і непевного життя юнаків. Якось дорогою до знімального майданчику Саломе опинилася у центрі ЛГТБ-демонстрації. Її вразило те, що вона побачила: священники та віруючі кидалися на представників маршу, били їх та сипали прокляттями. “Я – глибоко віруюча людина, – говорить режисерка. – І для мене віра завжди втілювала усе найприродніше, найчистіше у світі. Коли я побачила, як священники кидаються на людей, це стало для мене шоком”.
За словами режисерки, вона не хотіла піднімати жодних релігійних або політичних питань і тим паче давати на них відповіді. На меті мала тільки показати, що саме такі події зараз лихоманять Грузію. Саломе живе у Берліні, а коли приїжджає до Тбілісі, то завжди дивується, наскільки грузинське суспільство залежить від телебачення. Телевізор є в кожній оселі, і він ввімкнений вдень і вночі, і завжди на дуже великій гучності. Саме тому події з параду, свідком яких стала режисерка, взяті виключно з інформаційних новин. Це послугувало додатковим ефектом у стрічці: здається, що те, чим живуть і дихають хлопці і те, про що гудять усі телеканали, відбувається у двох різних світах, розділених телеекраном.
Світ, який є реальним для героїв фільму, цілком відокремлений від будь-якої політичної та соціальної реальності. Єдине, з чим вони насправді взаємодіють – місто. І режисерам вдалося зробити Тбілісі окремим героєм фільму. Будинки, інтер’єри, вулиці, покинуті будівлі та пам’ятники – усе це, переплетене у майстерному калейдоскопі монтажу, передає душу грузинської столиці. Окремим та потужним інструментом стало звукове оформлення фільму, яке виконала Саломе. “Мене надихало місто, – пояснює вона. – Кожного разу, коли повертаюся туди, я вражена какофонією звуків і дивуюся, як серед цього взагалі можливо жити”.
Перероблені творчим сприйняттям, шуми міста у поєднанні з музикою створюють невимовно прекрасний звукоряд: насолоджуватись фільмом можна навіть заплющивши очі.
Буремна історія Грузії 3се ще не дає спокою старшому поколінню; бійки, завзяті суперечки та неприйняття: за словами Саломе, якби вони надумала, наприклад, поїхати на кінофестиваль у Росію, багато хто зі співвітчизників вважав би її зрадницею. Незважаючи на це, російські новини, музика, культура переповнюють вулиці Тбілісі. Натомість молоде покоління – юнаки, яких режисери обрали героями фільму, – мають цілком інше ставлення до питання. “Я ніколи не жив у Радянському Союзі, – говорить один із хлопців, – а тому не знаю ані хороших, ані поганих сторін цієї держави. Для мене це все – минуле, яке можна романтизувати, не більше. І я не відчуваю ненависті”.
Так само не фокусуючись на неважливих на даний момент речах хлопці ганяють на скейтах серед старовинних пам’яток із грузинськими святими; так само вони виконують карколомні трюки серед одноманітних панельних будівель. “Мені подобається Тбілісі, – каже герой із Франції. – Тут ти можеш відчувати себе насправді вільним”.
Ця щирість, ця непристосованість хлопців до ненависті суспільства, ця новонароджена свобода серед руїн радянських будинків раптово викликає почуття надії на безперечно краще майбутнє.
