Сьогодні добігає завершення показ конкурсної програми короткометражних фільмів на Docudays, і вже ввечері ми дізнаємося, хто став переможцем. Тим часом КіноУкраїна оголошує власний рейтинг найкращих фестивальних короткометражок.
До складу конкурсної програми увійшло 16 стрічок з усього світу, з них одна – з України (Яма Антона Яремчука та Данили Окулова). Відчутний відсоток з них було присвячено людям, відірваним від усього, що їм дорого: мігрантів, біженців, заробітчан. Проте з таких жодна не входить до рейтингу найкращого – часто проблеми відірванців від рідної землі висвітлювали режисери, що насправді є сторонніми спостерігачами та не пережили жодної проблеми на власному досвіді.
Так, наприклад, сталося у стрічці У пошуках кращої долі, що її було створено у Німеччині як навчальну роботу. Німецька режисерка і аніматорки з Німеччини та України, ставлячи на меті показати, що не варто заробітчанам зі Східної Європи вважати, що на Заході – омріяний рай, досягли протилежного ефекту. Всі герої їх фільму виглядають настільки пристойно, що створюється хибне враження благополуччя; навіть чоловік, якмий живе зі збору пляшок на вулиці, здається, дає собі ради краще за багатьох східних слов’ян на батьківщині. У фільмі Ці речі, ці спогади (Південна Африка), в якому йдеться про біженців із Зімбабве, режисер Роджер Гордон припускається подібної помилки: окрім свідчень героїв про те, як жахливо їм живеться, глядач не отримує жодних візуальних підтверджень існуючих проблем. Моя донька Нора (Бельгія, Франція) взагалі вибудована практично на одній-єдиній бесіді по Скайпу: дівчина-мусульманка лишила родину, аби взяти участь у Джихаді, а її мати один-єдиний раз дзвонить їй, аби дізнатись, як там справи.
Продовжує традицію знімати “не про своє” і режисер із США Кей Ганнаган із коротким метром Алтимір. Побувши пару місяців волонтером у Болгарії, він зафільмував будні родини, з якою жив у забутому богом селі. Можливо, в Америці таке виглядає екзотично, проте пост-радянського глядача не здивувати простою демонстрацією хаток, розбитих доріг та килимів на стінах.
До наступного блоку найменш вражаючих вдалих робіт увійшли бельгійський фільм Тіло та грузинський Целофан, побудовані на спостереженні, проте зроблені без відчутних зусиль. Будні цеху з виробництва целофану та будні режисера, що виглядає з вікна і слухає долинаючи із сусідньої тюрми крики в’язнів видаються цікавими за задумкою, проте не вартими витраченого на них екранного часу, знятими недбало і неякісно, та без жодного сенсу.
Об’єдналися у пару і фільми з Росії та Польщі. Intro та В іншому світі розповідають історії матерів: однієї вагітної дитям із синдромом Дауна, іншої – що стикнулася із трагедією мертвонародження. Обидва фільми занурюють глядача у невимовно тягучу атмосферу безнадії, болю та монотонності; жодна з героїнь не викликає симпатії і не змушує насправді переживати за неї.
Натомість іранський Біг у зачинений кімнаті “виїжджає” на оригінальному герої: дивакуватий бігун-рекордсмен, який стверджує, що не спить уже 10 років, тримає увагу глядача своєю непередбачуваною ексцентричністю та чутливістю – проте ані спосіб зйомки, ані режисура не лишають по собі однозначно позитивного враження. Оригінальний герой – проте не людина, а обряд – зустріне нас і у нідерландському Тарикаті, де режисер намагається занурити нас в атмосферу одного релігійного дійства відокремленої комуни (що, втім, важко зрозуміти без додаткових пояснень режисера). Відсутність людини у центрі стосується і Пульсу – фестивально визнаної магнетизуючої стрічки про оленів режисерки Робін Петре. Героєм тут стає олень як вид; перевага фільму криється перш за все у чарівній естетиці кадру. Зняті на макролінзу крупні плани очей та шерсті звірів насправді зачаровують, а їх дитяча безпосередність створює разючий контраст до жорстокого поводження з ними людини: що показано, втім, знову-таки у лоні естетичності, дуже обережними натяками.
А тепер – топ-5 короткометражок фестивалю за версією КіноУкраїни.
5. Яма – стрічка зі специфічним гумором про студента Національної музичної академії у Києві. Майбутній диригент та ентузіаст своєї справи готується до здачі дипломного проекту, долаючи перешкоди: рутину, лінь, критику, втому. Насправді якісна операторська робота відчутно вирізняє цей фільм з багатьох його конкурентів; оригінальні титри та грамотна корекція кольору створюють стиль – явище, яке не так часто зустрічається у документалістиці. Проте загалом фільм залишає по собі відчуття незавершеності: здається, режисерам не вдалося “дотиснути” матеріал, хоча герой та технічні можливості були на вищому рівні.
Кадр з фільму Яма
4. Паперові зірки – російський фільм про літо однієї дівчинки у таборі. Режисерці Інні Омельченко вдалося завоювати довіру дітей настільки, аби проникнути у ті найпотаємніші таємниці, що наповнюють життя 12-13 річних підлітків: звісно, перш за все таємниці про кохання. Неповторна, жахаюча і разом з тим романтична атмосфера пост-радянських таборів здатна викликати ностальгію у тих, хто їздив до таких у дитинстві. Втім, цікаво, як стрічка буде прийнята за кордоном?
Кадр з фільму Паперові зірки
3. Холодні вуха – фільм литовця Лінаса Мікути про співвітчизників на віддаленому хуторі на кордоні із Білоруссю. Єднання із природою, неспішний плин оповіді та неявне, обережне розкриття головного героя – переваги цієї стрічки. Але відчувається, що за кадром залишилося багато недомовленого, і питань після перегляду більше, аніж відповідей. Разом з тим фільм складається із свідомо відібраних режисером моментів, а отже – відповідає його баченню; глядач може приймати чи не приймати його, але думки та враження неодмінно отримає.
Кадр з фільму Холодні вуха
2. Ракіяда – 20 хвилин безупинного гіркого сміху від Ніколи Іліча. Якось режисер переглядав смішні відео на YouTube, і саме там вперше побачив майбутніх героїв стрічки. П’яні, вони падали обличчям на землю, проте це не завдавало їм жодного клопоту. Це була Ракіяда – національний конкурс у віддаленому селі у Сербії. Хто більше за інших вип’є та протримається на ногах, того буде обрано королем пиятики на весь майбутній рік. А поки ракія ллється рікою, у селі розвалюються дороги, ламається техніка та росте рівень безробіття. Вибори за європейськими стандартами не заважають корупції цвісти буйним цвітом, молодь виїжджає за кордон у пошуках кращої долі, але часто заробляє грабунком та аферами, а упереджене ставлення до власних сусідів змушує декого по кілька разів на день падати у річку, намагаючись уникнути переправи громадським мостом. Усе це поєднується із оптимізмом людей, який, здається, неможливо викорінити. Здається, така форма – абсурдна та весела – є найкращою для того, аби показати катастрофічний стан рівень життя у країні. Єдиною претензією до фільму залишається питання: чому не повний метр?
Кадр з фільму Ракіяда
1. Лідером нашого рейтингу стає литовсько-чилійський фільм Я не тутешня. Героїня режисерок Майте Альберді та Г’єдре Жіцките живе у будинку для літніх разом із іншими старими. Вона перебуває у напівзабутті і втрачає відчуття плину часу. Та поки розуміння теперішнього стає все біднішим, яскравості набувають спогади із минулого: молодість бабусі та її рідний край басків. Горда та темпераментна, сувора та харизматична, у свої 88 років Хосебе змогла стати героїнею світлого, доброго та ностальгічного кіно, що заслуговує на найвищі оцінки.
Кадр з фільму Я не тутешня
