Сібель Кекіллі – німецька акторка турецького походження, що яскраво заявила про себе у 2004 році, коли фільм за її участю (Головою об стіну) виграв головний приз Берлінале. У всесвітньому хіті – Грі Престолів – Сібель зіграла кохану Тіріона Ланістера, Шайю. Окрім того, акторка відома своєю активною громадською позицією, і на цьогорічному Одеському кінофестивалі вона представила нову гостросоціальну стрічку за своєю участю, а ще – випробувала себе у якості члена міжнародного журі. КіноУкраїна поспілкувалася із Сібель про її досвід гри у кіно та серіалах, про важливість акторської освіти та про те, як кіно може бути використане у якості засобу соціального впливу.

  • Чи часто ви приймаєте участь у кінофестивалях? Чи важливо акторам відвідувати такі події?

Сібель Кекіллі: Так, я відвідую кінофестивалі. Проте коли ти робиш це в якості члена журі – це зовсім інші відчуття. Коли ти презентуєш свій фільм, ти показуєш його, контактуєш з публікою, всі ці зустрічі, Q&A… Якщо ж ти в журі – тобі треба бути дуже обережним, і не спілкуватися з кінематографістами. Тому що ти судиш – ні, не судиш, але вибираєш. І ти весь час дивишся кіно. Коли я на кінофестивалі в якості члена журі, я завжди шкодую про те, що у мене немає достатньо часу, щоб подивитися фільми поза конкурсною програмою – а якщо і вдається, то зовсім небагато. Але я все одно люблю кінофестивалі: це завжди зустрічі і знайомства з новими людьми, це знайомства з новими містами…

  • Якому кіно ви надаєте перевагу поза фестивалями?

Сібель Кекіллі: Маю зізнатися, я дивлюся не так вже й багато. Зараз я відчуваю себе присоромленою. Тут, на фестивалі, я дивлюся по кілька фільмів на день. І я кажу собі: «Хм, може, мені потрібно так робити і вдома?». Але я знаю, що я не буду цього робити…

  • Хто з акторів є для вас взірцем?

Сібель Кекіллі: Мені дуже подобається Меріл Стріп. Я думаю, їй дуже щастить у виборі ролей, і це незвично. Як жінка, як типаж – вона вибирає дуже класні фільми і робить приголомшливу кар’єру. З чоловіків мені подобається Марлон Брандо.

  • Ви не маєте спеціальної акторської освіти. З якими труднощами ви стикаєтесь через це – а, можливо, в цьому є і переваги?

Сібель Кекіллі: Якось я провела три тижні в акторській школі – це було спеціально для фільму Головою об стіну. У той час я не дуже хотіла це робити, тому що все це збивало мене з пантелику. За три тижні мене намагалися навчити тому, чому зазвичай вчать протягом чотирьох-п’яти років. Я розумію, що, можливо, для театру, для великої сцени, у тебе має бути профільна освіта – поставлений голос, спеціальні техніки… Але в кіно зазвичай це не так. Можливо, коли тобі трапляється поганий режисер, все інакше. Ти розгублений, ти намагаєшся врятувати себе. Режисер повинен направляти, проте якщо він цього не робить, на допомогу можуть прийти акторські техніки. Мені знадобився час, щоб прийти до розуміння цього, я усвідомила це в процесі. Можливо, якщо б я здобула освіту, я б дізналася про це раніше. Зараз над кожним сценарієм я працюю з людьми, які допомагають мені створювати образ. Також я ходжу на курси сценмови. Я думаю, це дуже важливо – постійно працювати над собою.

  • Чи було таке, що більш досвідчені партнери навчили вас чогось?

Сібель Кекіллі: Я дуже не люблю, коли партнер вказує мені, що робити. До речі, найчастіше це трапляється саме з акторами-жінками: їх партнери по майданчику, чоловіки, часто говорять щось на кшталт «Може, тобі краще зробити так?». Але моя позиція така: якщо я попросила допомоги, підкажи. Але не давай мені порад, якщо я не зверталася до тебе! Звичайно, бувають ситуації, коли я бачу когось з акторів в дії і захоплююся ними. І тоді я не боюся задавати питання. Наприклад, режисер не може мені допомогти розібратися в репліці. Я підходжу до партнера і прошу: «Давай опрацюємо цей момент разом». Але дуже важливо пам’ятати, що ви – колеги. Режисер на майданчику один, і не потрібно намагатися зайняти його місце.

  • Наскільки для вас важлива можливість імпровізувати, свобода на майданчику?

 Сібель Кекіллі: Часом, коли граєш з дитиною, хочеш-не хочеш, а частково доводиться імпровізувати. Дитина не завжди з радістю прийме те, що ми всі збираємося зробити. Але справа в тому, що якщо сценарій дуже хороший, і діалоги хороші, то імпровізація стає просто непотрібна. Звичайно, мені подобається, коли режисер залишає частинку свободи, і ти можеш спробувати щось – наприклад, діалог якийсь неприродний, і ти намагаєшся зробити його більш логічним, і режисер не проти… Це як зняти з себе задушливий корсет. Але особисто я надаю перевагу хорошому сценарію. Буває так, що сценарій дуже слабкий, ти приходиш на майданчик, і тобі кажуть: покажи, що ти можеш. А я відмовляюся це розуміти, мені потрібен сценарій і потрібен режисер.

  • В чому різниця між роботою над роллю у кіно і в серіалах? Адже в серіалі є набагато більше часу для того, щоб розвинути персонажа, додати в нього частинку себе…

Сібель Кекіллі: Звичайно! Ти ніби ростеш разом зі своїм персонажем… У кіно у тебе просто немає часу, це 20-30 днів зйомок, і все. Немає можливості розвиватися разом з героєм. Але в серіалах існує інша проблема. У вас є термін «червона лінія»? Це коли за сюжет відповідає один і той самий автор. Він знає все про персонажів, логічно розвиває їх. А в Місці злочину (популярний німецький серіал, де Сібель Кекіллі виконувала головну роль протягом семи років – КіноУкраїна) було не так – автор ідеї писав дійсно хороші речі, а потім вони привели іншого, і ще іншого. Все пішло зовсім не так. Ти як актор думаєш: окей, я піду на компроміси. Але ж тобі хочеться ставати краще, а коли раптом твого персонажа одягають в плаття – а вона сувора жінка, сім років ходила тільки в штанях – ти розумієш, що такого не може бути, це не відповідає дійсності! Але доводиться балансувати.

  • Ви також спробували себе у якості режисера. Розкажіть про цей досвід. Чи плануєте ви продовжувати розвиватися у цьому напрямку?

Сібель Кекіллі: Як режисер я робила короткометражний документальний фільм для каналу Arte. Він був про жінку-лідера правозахисної організації Terre des Femmes, яку я підтримую. На останньому серіалі, на якому я працювала в Німеччині, я познайомилася з однією авторкою. Вона дійсно дуже хороша, і я хочу зустрітися з нею і поговорити про написання сценарію для повнометражного фільму. Я не знаю точно, що це буде за фільм, але він буде, безумовно, про жінок. Жінки повинні підтримувати жінок.

  • Наразі в Європі панує дуже непроста політична ситуація. Зіштовхуються дві культури, і це породжує безліч конфліктів. Ви активно задіяні у соціальному секторі. Розкажіть про сучасність у Німеччині вашими очима.

Сібель Кекіллі: Культури все більше і більше віддаляються одна від одної. Праві сили набувають все більше впливу. Ми занадто пізно почали звертати увагу на цю проблему. Коли турки приїхали в Німеччину в 60х-70х, ніхто не звертав на них уваги. Вони були гостями, і ніколи по-справжньому не інтегрувалися. Вони прибирали, будували. Всі чекали, що вони поїдуть назад. Головна проблема в тому, що тут немає правих і винуватих. Немає чорного і білого. Кожен доклав руку до цього поділу. Турки теж думали: ми поживемо тут років десять, а тоді поїдемо. Вони трималися своїх традицій, не хотіли вчитися нічому місцевому, спробувати зрозуміти християнство, наприклад. А тепер моє покоління – і тим більше наступне за нами – каже: «Якщо вони не приймають моїх батьків, чому ми повинні йти їм назустріч? Я буду дотримуватися моєї культури». А тут – нова проблема, тому що німецькі турки не мають поняття про справжню турецьку культуру, вони вже відрізняються від турків в Туреччині. А тут ще й інші біженці, які набагато більш радикальні. Я вважаю, що якщо ти приїхав в християнську країну, ти повинен навчитися вести себе по-іншому. Ти більше не можеш забороняти своїй дружині виходити з дому. У свою чергу, християни повинні зрозуміти, що «мусульманин» – не дорівнює «терорист».

  • Яку роль відіграє мистецтво, і саме кінематограф, у цій проблемі? Зараз з’являється багато фільмів на цю тему. Чи змінюють вони ситуацію на краще?

Сібель Кекіллі: Діалог треба було починати набагато раніше. Тепер ми просто знесилено стоїмо, дивимося на це і говоримо: хм, щось пішло не так. Насправді, кіно, можливо, навіть завдає шкоди, тому що це ніби штучне рішення проблем, ескапізм, ілюзія. Проте, це міні-кроки до того, щоб змусити людей замислитися. Треба знімати таке кіно, яке нікого б не засуджувало. Треба просто показувати життя, як воно є. Як люди знаходяться у в’язниці своїх забобонів, як це впливає на їх життя. Якщо ми будемо показувати таке кіно на фестивалях, а ще в школах – можливо, люди почнуть обговорювати це. Ми почнемо дискусію, а це вже дещо.

Share This