Тіні забутих предків: українські Ромео і Джульєтта

Фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова – неперевершений шедевр українського кінематографа. Стрічка була знята 1964-о року до сторіччя Михайла Коцюбинського, автора однойменної повісті про кохання Івана та Марічки.

Твір, дія якого відбувається у Карпатах, було написано в 1911-у році. Іван від самого дитинства кохає Марічку, але любов ця забарвилася у криваві тони: немов Ромео і Джульєтта, юні закохані  належать до ворогоючих родинв: Іван – з Палійчуків, Марічка – з Гутенюків.

Хоч і поширена думка, що в українській літературі сексу немає, знаходимо у Коцюбинського вельми “педофільський” пасаж:

“Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу, або баран валує вівці, ­­­ все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця”.

Марічка випадково гине. Іван дуже страждає, але через кілька років одружується на Палагні, бо потрібно підтримувати господарство. Дітей у пари немає. Незабаром Палагна заводить коханця-мольфара (так у гуцулів називають магів, чаклунів) Юру; згодом гине Іван.

“Історію кохання не можна знімати за графіком”

“Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кристально чисте відчуття краси, гармонії, нескінченності. Відчуття межі, де природа переходить у мистецтво, а мистецтво – в природу”, – писав Сергій Параджанов у статті для журналу Мистецтво кіно у 1966-у році.

“Якийсь матеріал я вже знав. Музеї, книги, малюнки. Був фільм “Олекса Довбуш” про гуцульського народного героя. Автори його намагалися відкрити Карпати, але, знову ж таки, в рамках старої драматургії, старої образотворчої культури. Вони одягли Довбуша в червоний колір, що означало, як видно, революційний дух героя. Вони створили традиційні “комплекси” – панський і народний.

Вони прийшли в Карпати кінематографічно освіченими. Найбільше їх привернув екзотичний декоративний мотив, і ми не впізнали в їх фільмі гуцулів, не побачили їх ходи, не вловили чарівності мови, руху думки. Коли гуцул каже при зустрічі “здрастуй” замість “слава Йсу” – це неправда життя і неправда мистецтва “.

Перед тим, як створити Тіні забутих предків, Параджанов зняв кілька картин, які були не особливо помічені і які сам він вважав слабкими. Це потім, після успіху Тіней…, маестро говорив: “Надішліть мене в Африку, і я зніму найкращий африканський фільм”.

Сценарій Сергій Параджанов писав спільно з Іваном Чендеєм, оператором виступив Юрій Іллєнко, чия дружина, Лариса Кадочникова, зіграла Марічку.

Критики відзначають також роботу художника Георгія Якутовича, і зараз кажуть, що Параджанов був просто геніальним менеджером на зйомках Тіней… Він постійно скандалив з Іллєнком та Кадочниковою, за “відставання від плану” отримував догани від керівництва, на що відповідав: “Історію кохання не можна знімати за графіком!”

Іван Миколайчук в картину потрапив випадково. Ледь побачивши його, Параджанов заявив: “Надішліть його додому, у нього бабське обличчя”. Лише завдяки тому, що асистент режисера Володимир Луговський замість епізодів з Генадієм Юхтіним, який вже почав зніматися, в “пілот” вмонтував кадри з Миколайчуком, останній і був затверджений на головну роль. До речі, в тому ж році тоді ще студент Миколайчук зіграв Тараса Шевченка у фільмі Володимира Денисенка – Сон.

pprr

Гуцули і Параджанов

Останнім відомим мольфаром Карпат вважається нині покійний Михайло Нечай. Він жив у селі Верхній Ясенів на Івано-Франківщині та у 1960-х роках консультував Сергія Параджанова з приводу гуцульської самобутності та історії краю. В одному з інтерв’ю Михайло Нечай натякнув, що всесвітнє визнання стрічки – це плід мольфарськіх чар.

“Вирішивши знімати фільм, ми спішно виїхали в Карпати, –  згадував Сергій Параджанов. – Коли я прибув на місце і озирнувся, мене зовсім не охопила чарівність. Швидше, навпаки. Перше, що потрапило на очі, стосувалося повсякденної сучасності. Я побачив європейське взуття, асфальт, велосипеди, високовольтні вишки. Скелі, де билися Гутенюки з Палійчуками, вже немає: її підірвали, коли прокладали дорогу. Мушу зізнатися, мене засмутило це дивне поєднання древнього та молодого. Гудіння проводів та тягуча скорбота трембіти. Одне з вікон мого номера виходило на Черемош: швидкий, звивистий, інше – на асфальтовий двір, по якому одного разу пройшла на базар стара з коровою, а після повернулася одна, побрязкуючи осиротілим дзвіночком”.

18428_smalЗнімальна група Тіней… шукала місця, де відбувалася дія повісті Михайла Коцюбинського – у Верховинському районі Івано-Франківської області. Для кіношників влаштовували тури по граждам – традиційним гуцульським дворикам, утвореним з житлового будинку та господарських будівель.

Параджанов став жити серед гуцулів, вивчати їхні звичаї і запрошувати зніматися в кіно. Крім виконавців головних ролей, всі інші герої фільму – справжні гуцули.

Вони ходили до режисера, як до церкви, дарували вишивані рушники, сорочки, старовинні ікони. Він, у свою чергу, теж був щедрий: привозив київські торти і пригощав усіх, готував страви вірменської кухні; сам любив гуцульські частування: бануш, гуслінку, голубці з квашеної капусти.

Одного разу кілька днів режисер жив по сусідству зі знаменитою старою. Ніхто не знав, скільки їй років, казали, що більше сотні. Параджанов познайомився з нею та подарував французські парфуми, а вона розповіла, як ходила з Іваном Франком збирати гриби.

“Я переконався, працюючи над “Тінями”, що досконале знання виправдовує будь-яку вигадку, – писав Сергій Параджанов. – Я можу пісенний матеріал перетворити на дієвий, а дієвий – в пісенний, чого не міг зробити, коли знімав “Думку”. Я міг етнографічний матеріал, релігійний, перевести в звичайний, повсякденний. Бо, зрештою, джерело у них одне й те ж саме. Мені могли би дорікнути в деяких відступах від етнографічної точності. Гуцули надягають “меланки” (маски) не так на Різдво, як на Пacxу. У них немає обряду “ярма” – я порушив точність, – але його підказали мені самі ж гуцули. Я чув пісню (коломийку) про те, як чоловік захомутав дружину в ярмо, – алегорія, що означає нерівний шлюб. І, коли мій Іван одружується на Палагні, я здійснив над ним “обряд ярма”. Гуцули, які знімалися в моєму фільмі, виконали його настільки ж серйозно і красиво, як усі свої споконвічні обряди”.

Цей самий “обряд ярма” – єдиний момент, коли між режисером і гуцулами виникла суперечка. Вони кажуть: “Зганьбити нас хочете? Ми ніколи так не робили”. Сергій Параджанов пояснив суть епізоду: Іван одружується на Палагні, свідомо знаючи, що їм обом доведеться тягнути ярмо власного шлюбу.

Коли репетирували сцену похорону Петра Палійчука, батька Івана, поставили труну і попросили гуцулів здійснити покладений обряд. Порожня труна не викликала у них бажання виконати прохання знімальної групи. Довелося покласти в труну людину. Гуцули мовчали. “Чому ви мовчите?”. “Він не Петро, він Михайло!” Знайшли Петра. “Ні, це дуже погана людина. Не треба!” Час спливає. Нарешті в труну лягає тракторист Петро, який тільки-но відпрацював зміну, – складає долоні, закриває очі. І скорботний крик розноситься полониною: “Ой, Петрику! Петрику!..”

“Трапилося нам раз потрапити на гуцульський похорон, – розповідав Сергій Йосипович. – Я здивувався спочатку: гуцули не вміють тримати лопату. Неглибоку яму вони копали на рідкість безпорадно. Незграбно вивертали землю, щохвилини промахувалися, потім нерівно засипали. Але варто було подивитися, з якою спритністю керують вони плотами на бурхливих річках, ловлять колоди, що відбилися, викладають колодязі, рубають хати. За одну коротку ніч вони відновили висячий міст, начисто знесений під час розливу. Тому у них стільки пісень про сокиру, стільки про неї легенд.

Їхнє злиття з природою, їхня самобутність не вбиті історією. Уніатська церква, колись нав’язана їм, з її бароковою декоративністю, ворожа природі гуцула. Вони не відреклися від своїх язичницьких свят: зустрічають весну, проводжають зиму, урочисто відзначають перший вихід овець на пасовище. Гуцули пройшли через страждання, самі випробували все, що випало моєму Івану Палійчуку: кабалу, самотність, приниження. Але залишилися все ж вільними, якими бачиш їх і сьогодні. І ми хотіли зробити фільм про вільну людину”.

Розкадровки від майстра імпровізації

Розкадровки Тіней забутих предків виникли не тому, що Параджанов хотів зафіксувати процес графічно. Причина більш прозаїчна: оскільки режисер був майстром імпровізації, вранці процес зйомок значно відрізнявся від наміченого напередодні ввечері. Асистент режисера Володимир Луговський просив маестро робити розкадровки, щоб виходити з ними на знімальний майданчик і впорядкувати роботу. Малюнки дозволяють зрозуміти, як ретельно Сергій Параджанов працював над кожним кадром.

відкрити альбом зі слайдами

Стрічка “Тіні забутих предків”

Тривалість: 97 хвилин

Знімальна група:

  • Автори сценарію: Сергій Параджанов, Іван Чєндей,
  • Режисер: Сергій Параджанов,
  • Оператор: Юрій Іллєнко,
  • Художники: Михайло Раковський, Георгій Якутович,
  • Композитор: Мирослав Скорик,
  • Монтаж: М. Пономаренко.

У ролях:

  • Іван Миколайчук — Іван Палійчук,
  • Ігор Дзюра — Іван у дитинстві,
  • Лариса Кадочникова — Марічка Гутенюк,
  • Тетяна Бестаєва — Палагна,
  • Валентина Глінько — Марічка у дитинстві,
  • Спартак Багашвілі — Юрко, мольфар,
  • Микола Грінько — ватаг вівчарів,
  • Леонід Єнгібаров — Микола, спузар,
  • Ніна Алісова — Палійчук, мати Іванова,
  • Олександр Гай — Петро Палійчук,
  • Неоніла Гнеповська — Параска Гутенюкова, мати Маріччина,
  • Олександр Райданов — Онуфрій Гутенюк, батько Маріччин.

Постери до фільму:

Share This