Один із найяскравіших номінантів на Оскар, фільм 1917, нарешті дістався українських кінотеатрів – і він вартий перегляду саме на великому екрані.

Розпал Першої Світової Війни. Двох молодих хлопців відправляють на небезпечне завдання доставити депешу, яка відміняє атаку. Це може врятувати життя 1600 людей, між ними – брата одного з посильних. Солдати Блейк (Дін-Чарльз Чепмен) та Скофілд (Джордж Маккей) вирушають у подорож через міни, розтяжки, гори трупів, спалені міста, бурхливі ріки та людські нещастя. Разом з ними вирушаємо і ми.

Режисер Сем Мендес хотів створити ефект повного занурення, і технічна вправність, з якою знято фільм, дійсно вражає. Майстерно зняти уривки, змонтовані таким чином, що здають одним непереривним кадром, дозволяють глядачеві відчути себе повноправним учасником подій. Ми бачимо все не просто у реальному часі – ми маємо можливість роздивитися у деталях гіпер-реалізм усіх страхіть, що їх породжує війна. Неперевершена музика Томаса Ньюмана вдало підкріпляє відеоряд, підтримуючи його там, де просідає дія. Це змушує перебувати у постійному напруженні.

На шляху до виконання місії ми зустрінемо кілька знайомих обличь – і це, нажаль, трохи руйнує ефект реалістичності. Марк Стронг більш-менш вписується в атмосферу 1917 року; Ендрю Скотт, за звичкою, «виїжджає» на власній харизмі (епізод з ним більше про нього, аніж про власне історію); а от поява Бенедикта Камбербетча викликає шалено небажаний у даний момент сміх. Якщо головний герой зі своєю нестандартною, цікавою красою змушує нас забути про сьогодення, то всі розпіарені обличчя ніби повертають до реальності, нагадуючи: все це лишень кіно, не варто переживати – тим самим нівелюючи надбану довіру.

Але не тільки це заважає повному зануренню. Як би вправно Мендес не створював лавину із звукових, музичних і візуальних ефектів, роблячи два кроки вперед, він неодмінно повертається на крок назад. Ліричні моменти, якими розбавлена дія, виглядають ненатуральними вставками «не звідси», цілком компліментарними Голлівуду із його глянцевою поверхневістю і декларативністю прописних істин. Емоційні вершини, до яких підносить глядач під час дієвих сцен, відкривають багатообіцяючий вид на вершини духовні – але режисер вперто тягне нас вниз, не дозволяючи душі піднестися і пережити катарсис у його найтяжчому, але очищаючому і тому трансформуючому прояві. Здається, він сам боїться вимовити вголос: «Війна – це найгірше, що можуть творити люди», і згладжує ефект від нагромадження усіх жахів буколістичними сценами, які заспокоюють розігрітого глядача і шепочуть: «Це просто казка, в реальності такого не буває».

Використання заїжджених символів романтики війни – вишневого цвіту, фотографій коханих, молока – викликає враження, що режисер не перейнявся дійсно вивчити підняту тематику, але просто взяв на озброєння романтизовану версію того, що колись було образно народжено іншими. Нажаль, фальш струмиться з чуттєвих щілин занадто відверто.

Через обрану стилістику присутності важко уникнути порівняння «1917» із вітчизняним «Иди и смотри». І хоча радянський фільм, безумовно, поступається новій картині у видовищності, проте в ньому відчувається чітка режисерська позиція, і впевненою, хоч і безжальною рукою, він приводить нас до катарсису, в той час як Мендес розвертається перед самим піком і пропонує забути про побачене і просто попити чайку – або й поїсти попкорну.

Безумовно, стрічка «1917» – це крок уперед для комерційного кіно, який заслуговує на схвалення. Втім, досвідченого кіномана фільм не зможе вразити до глибини душі.

Трейлер фільму “1917”:

Кадри з фільму “1917”:

Share This