Олена Єршова – продюсер, засновник компанії TATO FILM і член журі Одеського міжнародного кінофестивалю. У її активі – фільми “Щастя моє” Сергія Лозниці (конкурсна програма в Каннах), “Люби мене” Марини Горбач та Мехмета Багадира Ера і “Побачення всліпу” Левана Когуашвілі.


– Відповідаючи на питання про домінування похмурої тематики у фільмах цьогорічного ОМКФ, Денис Іванов зазначив, що українське суспільство більше не потребує анестезії.

– Я повністю з цим згодна! Кіно має ставити діагноз, а не намагатися занурити у світлі мрії. Те, що я подивилася з української програми – зовсім не депресивно. Трапляються фільми з гумором. Адже навіть стрічку Люби мене вважають антиукраїнською і лають! Показувати реальність – це не депресивність, а глибина. І звичайно, кіно має “чіпляти”. Якщо воно не чіпляє, значить, воно не важливе.

– А який реальний запит українського суспільства до власного кіно та світового до українського? Чи не перетворюється наша країна на таке собі  “східно-європейське Сомалі”?

– По-перше, з кінця 1990-х і до середини нульових у нас випускалося по одному-два фільми: режисерів Муратової, Балаяна – і все. Фактично ціле покоління кінематографістів випало. Зараз виросло молоде покоління, і в першу чергу воно має розповісти про те, що у них болить. Це гнійник, який має розкритися. Коли вийде гній, коли почнеться реальна індустрія, коли вона запрацює, тоді виникне все… І якщо кінематографісти зараз не висловлять біль, то не зможуть відбутися як режисери. Зараз ми тільки потроху встаємо на ноги. Комерційне кіно покривається сегментом телевізійних фільмів і, на жаль, наш глядач був привчений до примітивного ТБ-продукту. Ми повинні спробувати піднімати глядача вище, а не опускатися до його рівня – інакше у нас будуть тільки “Елки”.

– Ви маєте великий досвід насамперед у ко-продукції. Що повинен мати режисер, крім ідеї, коли він виходить на світову арену?

– По-перше, проект має бути підтриманий національною кінематографією. Навіть якщо прийде хороший режисер з прекрасною ідеєю, але з проектом, який не отримав підтримки на Батьківщині автора, то шансів практично немає. Фінансування має бути підтвердженим і реальним, а не таким, як у нас зараз: виграли конкурс і гадаємо на кавовій гущі – прийдуть гроші чи ні.

Загалом, на Заході сприймають не тільки режисера, але проект в цілому. Має бути дуже гарний сценарій; наприклад, для французів 80% успіху – це сценарій. Якщо останній у вас не міцний, то і грошей ви не отримаєте. А у нас багато хто вважає, що вони “творці” і вже на майданчику щось “допрацюють”… Ще режисерові бажано мати сильні короткометражні картини. Якщо їх немає, то шанси отримати фінансування за кордоном практично зводяться до нуля.

– Часто закордонні кіновиробники сприймають Україну лише як майданчик для реалізації проектів, адже, за мірками іноземців, у нас усе дуже дешево …

– Німеччину теж дуже довго сприймали лише як майданчик для постпродакшна. За рахунок того, що в країні була система фондів, яка підтримувала ко-продукцію, постпродакшн-виробництво там сильно піднялося… Якщо в Україні з`являться цікаві режисери і сильні сценарії, то вони стануть цікаві на Заході. А ось технічні проблеми можуть виникнути. Ми зараз лише починаємо – є кілька гарних операторів, звукорежисерів, але до тієї ж Польщі нам ще дуже далеко… Думаю, що Одеса могла би бути цікава як новий майданчик, нова кіно-територія. А ще у нас, як завжди, існує людський фактор: начебто все є, але нічого не працює…

– Дуже гостро в сучасній Україні стоїть проблема кіно-освіти. Які процеси мають бути запущені, аби ситуація якісно змінилася? Могла би Одеса стати новою альма-матер кіно-освіти?

– Повинна бути зроблена школа. Те, що у нас є зараз, до кіно не має взагалі жодного стосунку, ще й шкодить. Я вважаю за краще мати справу з режисерами, які взагалі не вчилися, або вчилися самі, ніж з тими, хто закінчив інститут імені І. Карпенка-Карого. Це не означає, що з випускниками цього закладу я не співпрацюю. Але там панує кам’яний вік – в першу чергу за мисленням. Молодь проявляє себе не завдяки, але всупереч. І те, що я побачила в короткому метрі на Одеському кінофестивалі, вселяє надію. З’явилося нове покоління молодих режисерів, у яких є “крафт”, є поняття матерії кіно. Є, з чого вибирати. Треба створювати школу. В принципі, Одеса може стати українським Канном, бо це гарне енергетичне місце, зі своєї кінематографічною історією. І Одеську кіностудію це оживило би.

Share This