Фільм про буремні часи української епохи 1918-1919 років представить глядачеві пристойну кінематографію, достовірно переданий світ тих років, перенасичений деталями звіт хронологічних фактів і вельми однобоке трактування образу Симона Петлюри.

За трейлером було зрозуміло, що майбутній фільм якісно відрізнятиметься від більшості робіт новітнього українського кінематографу: картинка виглядала професійно, монтаж – комфортно та сучасно, масштабні та ліричні сцени обіцяли кінцеву гармонію. Дещо з цього виправдалося: розмах зйомок помітний неозброєним оком; якість, з якою цей розмах втілено, не лишає питань. Створена у кадрі атмосфера разом із роботою оператора, художників-постановників, костюмерів і гримерів знаходиться на рівні, якій не соромно поставити в один ряд із класичними зразками історичного кіно.

Актори також проявили себе з найкращого боку: особливо приємно у кадрі виглядає головний герой, втілений Сергієм Фроловим. Практично кожного із акторів можна уявити героєм зарубіжного фільму чи серіалу на історичну тематику, що викликає справжню гордість.

Проте наявні три аспекти, які, на жаль, руйнують цінність вищеперерахованих досягнень. З перших кадрів по вухах ріже звук: за звичкою, тоновані репліки акторів вибивають із візуально досконалої атмосфери того, що коїться на екрані; відсутність об’ємності та достовірності фонового звучання так само виштовхує за межі занурення у дію; так і уявляєш, як актори сиділи у студії перед мікрофоном, досконало промовляючи свої репліки, а звукорежисер потім підкладав шелест трави, спів птахів, цокання годинника.

ЧИТАЙ ТАКОЖ: інтерв’ю з режисером Олесем Янчуком

Другий аспект, який розчарував більше за усе інше, – сценарій. Історія про Симона Петлюру не просто не чіпляє; вона не укладається в жодні рамки поняття “історія”, окрім хронологічного звіту про події. Сам прийом, винесений у назву фільму – щоденник – не відіграє такої вже важливої ролі, не замикає коло, як у фільмах на кшталт Щоденник Роуз. На глядача вивалюються безкінечні локації, дати, посади, безліч незрозумілих персонажів. Ось хтось з’явився – його розстріляли; не встигли ми зрозуміти, хто це, і полюбити чи зненавидіти його. Для українців деякі персонажі відомі – Грушевський, Винниченко; проте для зарубіжного глядача це лише незрозумілі фігури, які не несуть жодної цінності поза тією, що надана у сценарії – а там її, на жаль, годі шукати… Реконструкція вийшла відмінна, а от душі у ній так і не знайшлося.

Третя, чи не найважливіша заувага стосується вибудови образів персонажів. Вони у Таємному щоденнику Симона Петлюри є не більше, ніж функції. Раз продемонструвавши себе в одному амплуа, герої вже не відступають від нього, не розвиваються. Найбільш невдалим є образ доньки Петлюри, що просто вражає своєю святою наївністю, викликаючи сміх у залі, і образ самого Петлюри, який показаний не більше ніж так само ледь не святим, проте безвольним заручником обставин. Здається, режисер Олесь Янчук з великою обережністю підійшов до творення цієї постаті, чи то боячись образити прихильників справжнього Петлюри, чи дійсно переконавши себе, що той був лірично налаштованим чоловіком і не зважав на революційний вир.

Що ми повинні зрозуміти після перегляду фільму? У чому був конфлікт? Які нові сторони життя Петлюри відкриються після перегляду стрічки? На жаль, відповідями є: нічого, ні в чому, ніякі. Стрічку можна подивитися, аби із задоволенням зрозуміти, що потенціал в українського кінематографа є, але пліч-о-пліч з цим розумінням буде йти сум від того, що реалізуватися у цій роботі йому так і не судилося.

Трейлер фільму Таємний щоденник Симона Петлюри:

Кадри з фільму Таємний щоденник Симона Петлюри:

Share This