Відомий своїми вдалими короткометражними стрічками, що поєднували вправну режисуру, типажність акторів та вельми специфічний гумор, режисер Антоніо Лукіч нарешті повертається до українського глядача із повнометражним дебютом, трагікомедією про вітчизняну дійсність “Мої думки тихі”.

Молодий звукорежисер Вадим (Андрій Лідаговський) живе в Києві і перебивається роботою на фрілансі, аж поки візит до стоматолога не перевертає його життя з ніг на голову. Сума, необхідна для лікування зубів, виявляється для хлопця захмарною (завдяки цьому з першої ж сцени український глядач може відчути у герої споріднену душу). На щастя, саме тут приходить наступне замовлення, та неабияке: режисер християнської відеогри із Канади шукає спеціаліста, що записав би голоси українських тварин, бо вони, мовляв, «тонше відчувають наближення Потопу». Абсурдно? Абсурдно! Проте у вітчизняних реаліях для молодого українця це величезний шанс, за який варто ухопитися руками і ногами – що й робить головний герой, вирушаючи у подорож Західною Україною у пошуках голосів корів, кроликів, свиней – і загадкового крижня.

Роуд-муві просторами України у компанії матері (Ірма Вітовська) – це далеко не Євротур. Хлопець, що понад усе прагне вирватися з країни, змушений проходити через справжні моральні випробування. У низці кумедних, саркастичних, а часом драматичних ситуацій з гірким присмаком екзистенційного гумору ми з героями спостерігаємо за дійсністю, що оточує нас кожного дня. Другосортні готелі, низький рівень сервісу, нужденність населення, відсутність доріг та інші звичні нам реалії повстають у фільмі ненав’язливо, захоплюють своїм ритмом поступово.

Починаючи зі сміху, ти не помічаєш, як раптом опиняєшся у безвихідному становищі буднів країни, в якій для тебе немає майбутнього. Країни, в якій сюжетні лінії таких з першого погляду різних і далеких одне від одного матері і сина раптом збігаються в обопільному бажанні вирватися туди, де є можливість реалізувати потенціал, де не зламаєшся посеред дороги і через це захочеш накласти на себе руки (бо то вже остання крапля!), де можна просто жити – а не виживати. Для сина ця можливість – це робота, для матері – весілля з іноземцем. Обидва зі сліпою жагою прямують до своєї мети, готові не просто на важку працю, а й на справжні моральні приниження; розчарування і біль від цього вони проеціюють на власні стосунки, а нескінчений потік комічних ситуацій, в які вони потрапляють, роблять соціальну складову стрічки гострішою від сцени до сцени.

Варто зазначити, що поза ангажуючим, ритмічним сценарієм і влучними акторськими роботами, у стрічці наявна справжня режисура. У ній є свій стиль! Це не просто історія, яку міг би зняти хто завгодно, це повноцінний кінематограф, що вдало оперує драматургічними, візуальними і звуковими інструментами, приділяє увагу деталям, створює власну унікальну атмосферу і закони світу, що повстає на екрані. Саме ця риса – наявність режисури – якісно вирізняє фільм «Мої думки тихі» з-поміж інших українських стрічок, які, можливо, й могли похвалитися окремими вдалими елементами, та безнадійно розсипалися як цілісні твори.

Хоча стрічка була презентована на міжнародних фестивалях і навіть мала успіх, залишаються сумніви, що вона може бути зрозумілою широкій аудиторії за межами країни-виробника. В цьому її сила і її недолік: це найбільш українська стрічка з усього вітчизняного кіно; українська настільки, що стає надпотужною тут і зараз; проте чи матиме силу й універсальну мистецьку цінність, аби увійти в історію – покаже час.

Трейлер фільму “Мої думки тихі”:

Кадри з фільму “Мої думки тихі”:

Share This