Ще один номінант на Оскар завітає на українські екрани – лише для того, аби довести, що у його конкурентів набагато більше шансів на перемогу.

Під час громадянської війни у Штатах матір та її четверо доньок живуть скромним, проте по-своєму насиченим життям, сповненим маленькими міщанськими пристрастями, радощами та печалями, і під керівництвом режисера-жінки ми прослідкуємо за розвитком нехитрих перипетій їхнього повсякдення.

“Маленькі жінки” – визнана класика американської літератури, що неодноразово була втілена на екрані. Останньою спробою транспонірувати літературні образи у кінематографічні був фільм 1994 року із Вайноною Райдер у головній ролі. Тепер до режисерського керма «Маленьких жінок» стала Грета Гервіг, знана за неперевершеним виконанням ролі Френсіс у «Мила Френсіс» і вельми посередньою драмою із сумнівним феміністичним посилом «Леді Птаха», яка, втім, була номінована на Оскар. Факт, що Гервіг зацікавилася темою «Маленьких жінок», свідчив про те, що вона хотіла б розвиватися у напрямку фемінної емансипації через кіно, але нажаль, режисерці не вдалося надати старій історії нових сенсів.

З перших же кадрів Гервіг дає нам зрозуміти, що прочитання класики буде оригінальним: екранізація стартує не з хронологічного початку,  і ми поринаємо у вир флешбеків, досліджуючи життя і дорослішання чотирьох сестер. Але чим далі у ліс, тим більше питань: якій меті служить цей прийом? Тим, хто не знайомий з першоджерелом, буде доволі важко пов’язати між собою сюжетні життєві лінії героїнь, заплутані стрибаючими часовими проміжками.

Дивним чином режисерці не вдається створити затишний, особливий сімейний світ жінок, і його складові елементи розпадаються, нездатні з’єднатися у гармонійне ціле. Сумнівний стиль і тон костюмів, невиразні інтер’єри, а головне, страшенний міскаст роблять занурення у події некомфортним, незрозумілим, і врешті-решт, просто нудним. Невиправдано довгий хронометраж стрічки складається із сцен, сповнених порожніми діалогами, сцен, що жодним чином не рухають історію, а також невигадливих сцен, цілком дублюючих попередню екранізацію. Фільм абсолютно нецікавий у візуальному плані і не носить ані історичної романтичності, ані елементарного професіоналізму класичної розкадровки.

Виникає правомірне питання: з якою ж метою Гервіг взялася за цей матеріал? Чи резонує посил першоджерела із сьогоденністю – хоч у чомусь? Направду сказати, ідентифікувати себе із персонажами напрочуд важко; сестри вийшли прісними і схематичними; акторки Емма Уотсон, Сірша Ронан, Елайза Сканлен та Флоренс Пью просто зображають те, що написано на папері, жодним чином не збагачуючи образи, зафіксовані у книзі. Що ж стосується героїв-чоловіків, то Тімоті Шаламе уже встиг стати ледь не мемом: його істерично-невпевнені ужимки виглядають просто гротескно, а порівняно із Крістіаном Бейлом, що зіграв Лорі у попередній екранізації, він взагалі здається жовторотим пташеням без натяку на харизму.

Єдине, в чому не виникає сумнівів – сама режисерка та її головна героїня Джо, безумовно, мають між собою дещо подібне. А саме: обидві не знають, чого хочуть і ніяк не можуть знайти свій унікальний голос, що став би універсальним для людства незалежно від того, хто ним промовляє. Гервіг намагається, тупнувши ніжкою, сказати, що жінки – цікаві саме у своїй жіночності і часом недосконалості, проте крізь її пафосні заяви пробивається тремтіння голосу, і це зводить нанівець те, що вона виголошує. Нажаль, за дві години п’ятнадцять хвилин їй так і не вдалося зробити маленьких жінок величними.

Трейлер фільму “Маленькі жінки”:

Кадри з фільму “Маленькі жінки”:

Share This