Stockholm Film Festival – один із двох найбільших кінофестивалів Швеції. І якщо його колега, фестиваль у Гетеборзі, орієнтований переважно на шведський і скандинавський кінематографи, то у столиці країни передусім зацікавлені робити світові відкриття і запрошувати міжнародну публіку.

У 2019 році Stockholm Film Festival відсвяткував свою 30-ту річницю. За цей час у доробку фестивалю накопичилося чимало гучних імен: свого часу сюди приїжджали та представляли свої фільми Квентін Тарантіно, Девід Лінч, Френсіс Форд Коппола, Ізабель Юппер, Ларс фон Трієр, С’юзан Сарандон. Серед переможців, що отримали головний приз – Бронзового Коня – представники багатьох країн Європи (власне, скандинавські країни отримували нагороди не так вже й часто, що свідчить на користь зовнішньої спрямованості фестивалю). За три десятиріччя тут вітали серба Срджана Драгоєвіча, француза Гаспара Ное, грека Йоргоса Лантімоса, румуна Крістіана Мунджиу. Фестиваль охоче сприймає експерименти молодих, ще не відомих широкій публіці режисерів; втім, не можна не відмітити, що тут є певна схильність до кітчу: неможливо уявити програму цієї події без гучних імен світового рівня. Тому часто у одній конкурсній секції можна побачити голлівудський блокбастер поряд із авторським кіно із маленької європейської країни – яке, в свою чергу, матиме за сусідів екзотичних представників Азії.

Традиційно фестиваль проходить у листопаді, і хоча у цю пору року Швеція не може потішити гарною погодою, саме це стає чудовим приводом для відвідин кінотеатру із обов’язковою традиційною перервою на фіку – тобто каву із випічкою. Локаціями для перегляду картин служать декілька міських кінотеатрів – Sture, Zita, Skandia, FilmHuset, Bio Rio i Capitol, який наближається до сторічного ювілею. Всі кінотеатри невеличкі, старовинні та дуже колоритні: дзеркала, затишні бари, оксамитові крісла, скульптури та гобелени. Деякі з них колись були театрами; Zita славетна тим, що була центром показів порнографічного кіно.

Наразі шведський кінематограф переживає не найкращі часи. Стрімінгові платформи, вкрай високі ціни на квитки (один сеанс в IMAX може обійтись в 25 доларів) і висока активність піратів (шведи навіть мають офіційно зареєстровану Піратську Партію) суттєво знижують зацікавленість глядачів до традиційного перегляду фільмів. До того ж, сітка кінотеатрів перенасичена голлівудськими блокбастерами – прокатна індустрія страждає від диктату монополіста; натомість кінематограф інших країн отримує обмежений прокат і невимовно провальне медіа-висвітлення. Шведський адміністративний устрій – поділення на комуни – передбачає окреме медіа в кожній із них. Але далеко не кожне локальне видання може дозволити собі спеціаліста-кінокритика, і якщо новини про кіно й потрапляють до цих газет/інтернет-сторінок, то швидше за все вони носять рекламний характер і стосуються «Месників».

Тим важливішою у такі часи стає місія кінофестивалів, що можуть надати аудиторії альтернативний контент. З цієї точки зору зовнішній вектор Стокгольмського кінофестивалю набуває ще більшого значення.

Конкурсна програма фестивалю складається із п’яти секцій: Міжнародна програма (передусім для молодого, новаторського кіно), Конкурс документального кіно, Стокгольм Impact (фільми режисерів-змінотворців), Конкурс короткометражних фільмів та спеціальна секція Open Zone, в якій визнані режисери з усього світу змагаються за приз журі кінокритиків – і саме ця секція є основною можливістю для місцевих кіноманів побачити найактуальніші стрічки з усього світу.

Саме про цю секцію ми розкажемо детальніше.

Як вже зазначалося вище, порівняно із традиційно шведською витримкою інших фестивалів відбірники Стокгольму не зважають на структурну, емоційну чи географічну цілісність програми, надаючи перевагу дещо ексцентричним поєднанням. Серед 20-ти фільмів, представлених у Open Zone, п’ять відзначилися режисерами, що вже завоювали світову славу не тільки на фестивалях, а й у широкому прокаті.

Алехандро Аменабар був на фестивалі із фільмом про буремні часи минулого століття «На війні» – у цій картині режисер, що колись вистрелив своєю дебютною стрічкою про снафф і досяг вершин майстерності у «Море всередині», а після опустився до беззаперечної провальності у «Агорі» та «Затемненні», знову повертає собі звання справжнього кіномайстра. Ретельно змальовані подробиці іспанської історії не заважають сприймати стрічку, адже Аменабару вдалося головне – показати сутність громадянської війни на універсальному та глибоко емоційному рівні, і саме тому українському глядачеві варто звернути на неї особливу увагу.

Франсуа Озон із картиною-викриттям священників-педофілів «В ім’я Господа» також змагався передусім з самим собою, адже неабияка плодовитість часто служила не на користь режисерові. Поза його безумовно вдалими картинами, як-от «Басейн», «В домі» чи «Франц», він постійно повертався до відверто поверхневого і вуайеристського зображення персонажів і ситуацій, поринаючи у фантазії, притаманні хіба що підлітку. З огляду на це анонсована картина про педофілів небезпідставно викликала побоювання; проте Озону вдалося поговорити про проблему серйозно, не вдаючись до фальшивої естетики, майже по-дорослому – втім, він залишився вірним своїй дещо відстороненій і раціоналістичній манері викладення матеріалу.

Фільм-відкриття фестивалю – плід зіркового представника Голівуду Ноа Баумбаха, найбільш людяного із заокеанських режисерів. Його безмежно щира і зворушлива стрічка про розлучення «Шлюбна історія» поєднала усі компоненти, необідні для чудового кіно: живий сценарій, відвертість акторів (Скарлет Йохансон може сміливо очікувати нагород за цю роль), життєвий гумор і глибина, яка пізнається лише на особистому досвіді і, відображена у фільмі, може викликати непідробні почуття і рефлексії, а часом навіть натхнення.

Режисер марвелівських «Месників» та авторських «Реальних упирів» Таїка Вайкікі завершував програму із парадоксально мелодраматичною сатирою на нацистські часи «Кролик Джоджо». Стрічка, на яку покладали великі очікування, вийшла набагато слабшою за інші роботи режисера. Вайкікі у спробі поєднати сатиру і історію дитячої закоханості постійно плутався у жанрах, через що постраждав темпоритм картини. Непереконливою вийшла і акторська гра, бо знову ж таки, фіксована типажність, органічна для іронічного  світогляду режисера, невдало корелювала із натягнуто ліричними, майже статичними моментами стосунків хлопчика із Гітлерюгенду та єврейської дівчинки.

Єдиним представником локального кінематографу в Open Zone виступив жива легенда шведського кінематографу Рой Андерсон зі стрічкою «Про нескінченість» – її український (чи пак, київський, глядач, мав можливість оцінити на Київському тижні критики). Спокійна, неспішна картина хоч і не розширила естетику шведського майстра, просте все ж таки стали органічним завершенням його універсальної повісті про життя довжиною у чотири фільми. Оцінювати фільм, знову ж таки, можна тільки у контексті самого Андерсона. І якщо в його попередніх роботах відчувалися конфлікт, надрив, дисгармонія, то «Про нескінченість» сповнена неспішності, прийняття, доброго гумору, позбавленого їдкої іронії і спроб вразити. Це сповідь старої людини про життя, яким вона його бачить з висоти прожитих років – і спостерігати за тим, як врешті-решт режисер віднайшов гармонію, невимовно приємно.

Данину зацікавленості віддали відбірники Open Zone країнам Азії: оскароносний гість із Тайваню Міді Зед представив психологічну драму про страждання актриси «Ніна У», яка, втім, була далека від отримання нагороди, позаяк дивне змішання жанрів – він особистої драми до сюрреалістичної трагікомедії – викликало почуття розірваності фільму. Режисер ніби поєднав кілька стрічок в одну, але врешті-решт жодна з них не набула своєї цілісності. Головним успіхом картини можна сміливо назвати актрису – екзотична краса У Кесі вразила всіх.

Колишній переможець секції «Особливий погляд» японець Коджі Фукада презентував психологічну драму «Зникла дівчина». Монотонно, ретельно він досліджував внутрішній світ головної героїні, але цей уповільнений ритм позбавив стрічку шансу на розуміння з боку європейської публіки, і порівняно із «Ніною У», де одноманітність принаймні порушувалося неочікуваною психоделікою, японська картина нічим не могла розважити глядача.

Третім представником регіону став лідер Канського кінофестивалю, «Паразити» Пон Чжун Хо – на щастя, українська аудиторія могла побачити стрічку в вітчизняному прокаті і скласти про неї власне враження.

Десь поміж двома вищезазначеними категоріями опинилася «Фотографія» – стрічка індійського режисера Рітеша Батра, який вельми вдало втілює свою американську мрію. Його мелодраматична історія про закоханість двох самотностей хоч і відбувається в Індії, проте розвивається за цілком голлівудськими канонами. Ця прилизана романтична історія створена передусім для американських екранів, для глядача, який прагне колоритної екзотики у звичній, принадній упаковці. Рафінована, позбавлена справжнього життя казка індійського режисера програє його попереднім милим, але безконфліктним роботам хоча б довжиною – у світі,  де нічого не стається, окупувати час практично на дві години є неможливою розкішшю.

Осторонь інших стояв британець Олівер Херманус із Південної Африки зі своєю драмою «Moffie», в якій розказана історія становлення підлітка-гея на тлі жорстокості армійської системи. Стрічка, в якій практично немає діалогів, не стала одкровенням з точки зору теми меншинств і може бути цікавою хіба що запропонованими обставинами: незвіданий африканський світ і ще менш звідане життя білого населення та його проблем і викликів у ньому, безумовно, можуть стати стартовою точкою для заглиблення у це питання (але вже безвідносно до фільму).

Становлення підлітків, але у зовсім іншому контексті, розглядає італієць Клаудіо Джованеззі у драмі «Піраньї Неаполя». Класична Італія із пристрастями та зіткненнями мафіозних угрупувань буде показана через банду молодих хлопців, що борються за звання майбутніх королів кримінального світу. Як це часто буває в італійських фільмах, перш за все картина цікава емоційною, безпосередньою грою акторів.

А от фільм «Це не Берлін» мексиканця Харі Сама, хоч і відзначився чи не найкращим акторським перфомансом, додав до коктейлю сприйняття ще й блискучу режисуру та впізнаваний візуальний аспект. Історія підлітка, що відкриває для себе принади дорослого життя, намагаючись відшукати власну ідентичність, вдало поєднує в собі інтимність і відвертість. Незважаючи на те, що в фільмі показані вельми шокуючі сцени сексу, наркотиків і нічного безумства рейву, режисер жодного разу не перетинає межу, за якою починається відраза. Йому дійсно вдається дослідити зовнішні причини та внутрішні рушії, що штовхають людей на занурення у темні глибини свідомості і власних бажань. А головне – стрічка завершується на позитивній ноті, залишаючи по собі комплексне враження чудової історії coming-of-age.

А от гватемалець Хайро Бустаманте у своєму фільмі «La Llorona» демонструє не звичний латиноамериканський темперамент, а, навпаки, незвичну стриманість корінних жителів Америки. Знову запросивши на головну роль актрису із свого попереднього фільму-переможця Берлінале «Вулкан Ішканкул», на цей раз він виходить за межу світу індіанців тільки для того, аби принести його містичний бік у світську реальність диктаторського політикуму Гватемали. Камерна драма із аурою первісної магії хоч і не відрізняється новаторством, проте, безумовно, має свій дещо лячний шарм і, що важливіше, делікатно піднімає болісні і контроверсійні питання геноциду, зловживання владою і нестачі толерантності у сучасному світі.

До камерної повісті традиційно звертається і єдина жінка-режисер у секції, Ангела Шанелек, у своїй стрічці «Я була вдома, але…». Фірмові довгі, безподієві сцени, які більше нагадують випадкове підглядання за уривками життя героїні, розбавляються довгими ж діалогами героїв, у яких вони намагаються відшукати себе – і сенс – часто намарно. Класична зйомка на плівку – те, що додає фільму його шарму, відрізняє від інших конкурсантів – хоч і тішить візуально, проте не додає сили історії. Дослідження життя у минулих роботах режисерки вдавалося їй набагато краще. Чи, може, коли ефект новаторства вивітрився, відкрилася внутрішня порожнеча її робіт?

«Дівчина з браслетом» француза Стефана Демустьє також фокусується на головній героїні, але є набагато більш енергійною. Детективна історія занурює глядача у розслідування справи вбивства юної дівчини, де головною підозрюваною виступає її подруга. Фільм тримає у напрузі від самого початку і до протирічного кінця, але за своєю природою є більш телевізійним, аніж насправді кінематографічним. Що, втім, не позбавляє його стовідсоткової залученості глядача у розвиток подій. Але зважаючи на кількість і якість уже існуючих Твін Піксів та Фарго, навряд стрічці вдасться надовго втримати увагу кіноманів.

Таку ж проблему має стрічка угорця Варнави Тота «Ті, що залишилися». Класична історія, що її розповідає режисер, добре знята і відмінно зіграна, проте не має власного обличчя, гублячись серед сотень подібних ліричних, дещо старомодних оповідей. Зважаючи на блискучі короткометражні роботи режисера, перегляд його повного метру викликає розчарування, хоч і не має жодних приводів для критики.

До розчарувань програми можна віднести і новий фільм румунського майстра Корнеліу Порумбойю, що колись вражав Канни своїми іронічними, глибоко соціальними роботами про реалії його рідної країни. «Свистуни» – історія про фінансові махінації наркоторговців за участі поліції – дивним чином намагається бути компліментарною до пересічного глядацького кіно, тягнучи з нього безліч відразливих штампів і відтак залишаючи неприємний післясмак.

А от болгарин Стефан Командарєв хоч і повторює структурно свою минулу роботу, але принаймні залишається вірним власній країні: оповідь про одну ніч і три патрулі поліції дихають реаліями пост-соціалістичної дійсності, яка болісно відображає проблеми не тільки самої Болгарії, але, наприклад, і України. Фільм є професійним, драматургічно сильним, динамічним і дуже актуальним, ще й з їдким гумором. Але у контексті розвитку режисера викликає питання: чи здатен Командарєв вийти за власні рамки, чи здатен сягнути ще більших глибин?

Завершують секцію Open Zone два найбільш незносних фільми, що є не більш ніж даниною фестивальній моді на псевдо-інтелектуалізм та арт-хауз у його найгірших проявах. «Віталіна Варела» Педру Кошти, який продовжує мучити глядачів незносно довгими і беззмістовними кадрами португальських нетрів, не відкриває жодних нових горизонтів у його творчості і не дає жодної винагороди аудиторії за дві години терплячих страждань. А «Liberte» провокатора і піжона Альберта Серра цікава тільки тим, що дозволяє почати дискусію про те, чому часом ми дозволяємо режисерам знущатися над публікою і чи не варто покласти цьому край. Втім, як завжди, інтерв’ю Серра є незмінно цікавими і здатні втримати увагу набагато довше, ніж самі роботи, про які він розповідає.

Кінофестиваль Стокгольму – дивна подія із дивним наповненням, до якої неможливо підготуватися і яку неможливо прогнозувати. Це неочікуваний коктейль із дійсно гучних імен, це сплав жанрів і поєднання непоєднуваного. Саме тут, на фестивалі, можна насправді відчути замкненість Швеції від зовнішнього світу і її спраглість до незвіданих подій, що стаються у ньому. Але необізнаність взаємодії з іншим призводить до нерозбірливості: так голодна людина може накинутися на стіл із різноманітними стравами і заробити розлад шлунку.

Щоб перетравити кінофестиваль Стокгольму, треба мати дуже міцне здоров’я. Але якщо ви його маєте, то безумовно, отримаєте в нагороду відкриття кількох нових, блискучих делікатесів.

Share This