Смерть Сталіна – сатирична комедія про сутність людської природи в умовах підвищеної жаги до влади. Дія розгортається у Радянському Союзі в останні дні життя та перші дні після смерті Йосипа Сталіна.

Кіно вийшло чоловічим – основними діючими особами є партійна верхівка Радянського Союзу, чоловіки за 50. Протистоїть їм – хоч не в політичному, проте в ідеологічному плані – тендітна жінка у виконанні Ольги Куриленко, але все ж таки увага здебільшого сконцентрована на внутрішньому перебігу подій під час делікатної процедури зміни влади. Страх, меркантильність, жагуче бажання володіти, рішучість, підлість та винахідливість – коктейль з цих складників готується на очах глядача, аби врешті-решт бути поданим до столу під назвою Хрущов.

Саме персонаж Хрущова (у виконанні Стіва Бушемі) привертає до себе особливу увагу. Важко сказати, чи то більше історично-сценарна заслуга (адже Хрущов дійсно сконцентрував у своїх руках владу після смерті Сталіна), чи все ж таки заслуга самого Бушемі. Інші актори помітно програють на його тлі, хоча без цікавих знахідок не обійшлося – маршал Жуков у виконанні Джейсона Айзекса безумовно пожвавлює дію і запам’ятовується, хоч і з’являється далеко не на початку картини. Варто відмітити і млявого МаленковаДжеффрі Тембору вдалося досить тонко передати внутрішні переживання людини, не готової брати на себе відповідальність за важкі рішення голови країни.

За рахунок обраних запропонованих обставин фільм, звичайно, може бути потрактований двояко. На хвилі хайпу, складеної з ненависті або з захвату по відношенню до радянського минулого, дуже легко апріорі піднятися у рейтингах одних людей та невідворотно впасти в очах інших. Проте чи варто дивитися на Смерть Сталіна настільки поверхнево, аби думати, що стрічка – лише привід висміяти закулісне життя радянської влади? Таке кепкування над минулим набуває глибшого сенсу тільки у тому випадку, коли резонує з сучасністю. Хіба у нинішньому світі ми не стикаємось із популізмом, політичними обіцянками, брехнею, офшорами, скандалами, інтригами та розслідуваннями? Дивлячись на абсурдність та гіперболізовану реальність за лаштунками партії, глядач мусив би побачити сучасний світ – та чи багато з тих, кого приверне назва стрічки, готові будуть проводити ці болісні паралелі?

Не можна сказати, що фільму бракує гумору, але гумору у стрічці бракує блискавичності. В деяких моментах (як от проходка підвалами НКВД, де людей картинно розстрілюють за кожним поворотом) режисер Армандо Іануччі намацує цей стиль, який міг би створити дещо більше, аніж просто насмішку над кількома недолугими, проте цупкими чоловіками у цих щурячих перегонах. Але часто (як от у випадку із пиятиком-сином Сталіна) він обирає відхід у зовнішню ефектність  на шкоду більш глибокій сатирі, яка одна і могла б надати всій історії справжньої цінності.

Саме через ці непомітні на перший погляд, але зрештою вагомі промахи стрічка стає – нажаль – прохідною. Перебіг подій не здатен тримати увагу глядачів протягом години сорока хвилин, і загальне залучення у перипетії набуває синусоїдної форми. Втім, лейтмотив Смерті Сталіна таки прийшов «до тоніки» – зверхньо (у прямому і переносному сенсах) поставлений над Хрущовим Брежнєв став не просто персонажем, але символом сутності цієї шаленої політичної круговерті…

Трейлер фільму Смерть Сталіна:

Кадри з фільму Смерть Сталіна:

Share This