Дуелянт – історична драма про професійного вбивцю з дев’ятнадцятого сторіччя, який за гроші бере участь у поєдинках за інших людей.

Фільм сумісного виробництва Росії та Columbia Pictures – досить незвичний гість в українському прокаті, відтак відразу привертає увагу. Якого рівня фільм? Чого чекати? Чи буде він автентично-історичним, чи копіюватиме західну побудову сценарію? Врешті-решт український глядач може сам відповісти на ці питання, поринувши у романтичний дощовий Санкт-Петербург дев’ятнадцятого сторіччя.

У ті часи відповідно до кодексу честі жоден дворянин не міг відмовити у виклику на дуель, адже в іншому випадку його честь була би заплямованою. І хоча з історії та літератури відомо про безліч випадків, коли задоволення честі зводилося лише до формального ритуалу, в якому всі учасники залишались неушкодженими, у Дуелянті сценарист і режисер Олексій Мізгірьов взяв за основу трагічні обставини: коли супротивники, засліплені ненавистю, бажанням влади або грошей готові стрілятися не на життя, а на смерть. Головним героєм став загадковий та суворий Яковлєв (Петро Федоров) – молодий дворянин, який за вбивство був висланий на Алеутські острови, а тепер повернувся до столиці та заробляє на життя тим, що за великі гроші стає під мушку пістолета замість одного із суперників. А відколи ненависть, відчай та магічні заклинання Алеутів оберігають дуелянта від пулі, то супротивники його відправляються на той світ один за іншим – і це врешті-решт призводить до того, що у дуелянта з’являється могутній ворог  (роль якого виконав Володимир Машков).

І якщо на початку досить своєрідний стиль зйомки і дещо сумбурна експозиція заважають сконцентруватися на самій історії, то невдовзі око призвичаюється до нетипових ракурсів, персонажі стають впізнаваними, і круговерть зрад та помст поступово захоплює глядача. Стрічка йде, не хапаючи зірок з неба, проте все ж цілком захопливо – аж до самої кульмінації та розв’язки, які раптом виривають нас зі створеного було світу темної чоловічої романтики до романтики цілком сучасної – до того ж зробленої настільки недолуго, що усі попередні переваги стрічки відразу ж сходять нанівець. Раптова пристрасть дуелянта до княжни Марфи, яку зіграла Юлія Хлиніна, та сцена їх злягання – інакше й не назвеш – у кареті посеред міста не можуть викликати нічого, окрім сміху. Сумнівна принадність оголеної княжни у наступній сцені додає розчарування – драматургічного та естетичного, а з’ясовування стосунків між новоспеченими коханцями і взагалі нагадує “кращі” зразки діалогів російських серіалів. Відтак у випадку Дуелянта давня прикмета про жінку на кораблі стала пророчою…

Дуелянт безумовно дає фору нинішнім своїм конкурентам за рахунок незвичності часу, у якому відбуваються події – царський Петербург, інтриги, розкішні інтер’єри і костюми та цілковита самобутність етикету того світу. Проте романтика того часу сама по собі не може компенсувати сценарних та акторських промахів, і усе, за що хочеться поставити фільму твердий середній бал, – це бажання перечитати Достоєвського.

Трейлер фільму Дуелянт:

Кадри з фільму Дуелянт:

Share This