Культовий мюзикл родом із Британії та один із найпопулярніших мюзиклів Бродвею набув свого кінематографічного втілення. Чи стане культовим і фільм про муркітних кішок? Нажаль, щодо цього є небезпідставні сумніви…

Щороку коти з усього міста збираються на сповнений містики бал, аби виступити зі своїми номерами та дізнатися, кого ж буде обрано для переродження у наступному житті. На цей раз процедура вибору щасливчика під загрозою, адже кіт-поганець Макавіті (Ідріс Ельба) надумав за допомогою підлості і магії заволодіти омріяним другим життям – хай там якою ціною.

З першої ж сцени фільм заворожує абсолютною незвичністю декорацій, рідкою і тому цікавою формою мюзиклу і головне – шалено нетиповими персонажами. Глядач із захватом роздивляється невідомий йому світ, намагаючись осягнути його правила і закони. Перед ним постають люди-кішки: дивні і радше відразливі створіння, яких було б дуже важко сприйняти, якби не одна з провідних персонажів – Вікторія. Виконавиця цієї ролі Тейлор Свіфт змогла надати своїй героїні дійсно котячої грації, а її миловидне личко і безневинний погляд врятували не одну сцену. Інші ж герої у переважному загалі схожі зовсім не на кішок, а на примхливо-чудернацьких людо-мавп із час від часу неорганічними котячими повадками. Незважаючи на те, що технічно фільм зроблено на найвищому рівні, муркітної достовірності творцям досягнути не вдалося.

Чим далі розвивається сюжет, тим більше з’являється сумнівів з приводу магічності і феєричності фільму. Один музичний номер змінює інший, а сам розвиток історії ледь-ледь простежується десь на маргінесі вельми беззмістовних танцювально-співальних виступів. Певна незручність, що часто виникає у глядачів під час перегляду мюзиклів (і яка зазвичай зникає, коли захоплююча історія вимикає наші внутрішні блоки і дозволяє із забуттям зануритися в альтернативний світ, де співи і танці є рушійним драматургічним елементом) у “Кішках” не тільки не полишає, але й посилюється. Більше того, плин розповіді помітно просідає, герої починають повторюватись, і врешті-решт навіть їхні сердечні сповіді виглядають настільки недолуго, що в залі чутно сміх.

Незрозумілою є й фізика світу: хто вони, ці люди-кішки? В якому всесвіті живуть? Чому їхній масштаб стосовно оточуючих предметів постійно змінюється? Це насправді бентежить.

Ще однією, чи не найголовнішою перешкодою для сприйняття фільму українським глядачем є культурний контекст. І справа навіть не в тому, що пісні залишені в оригіналі і доводиться здебільшого читати, а не дивитися фільм; просто усі імена, назви, відсилки намертво прив’язані до британського контексту і англомовної культури. Нам ці відсилки просто незрозумілі – так само, як англомовний світ не зміг би до кінця зрозуміти мюзикл по мотивах, скажімо, казки «Кошкин дом».

Звісно, певні моменти в фільмі можна назвати вдалими. Наприклад, виконавиця ролі Девтерономії Джуді Денч створила дійсно переконливу і навіть вражаючу особистість кішки-матріарха. Але загалом, хоча коти безсумнівно є загальними улюбленцями, здається, сказати те саме про фільм буде важко: творці вимагають від глядача прийняти забагато умовностей, що не виглядають достатньо ангажуючими і переконливими, аби вибачити дивні правила специфічного світу людино-кішок.

Трейлер фільму “Кішки”:

Кадри з фільму “Кішки”:

Share This