Стрічка режисерки Марини Степанської Стрімголов – це драма про самотність у великому місті . І хоча назва натякає на певний стрімкий рух (чи то у буквальному, чи то в метафоричному сенсі), на практиці картина випробовує глядача на витривалість та стійкість до затягнутих, беззмістовних сцен та прісних персонажів.

Дві загублені душі – талановитий алкоголік та колишня активістка Майдану – відчувають себе самотніми та нещасними, хоча в обох є люди, що дбають про них і люблять їх. У нього – заможний дідусь, готовий зробити все, аби допомогти реабілітуватися. У неї – коханий з Німеччини, з яким вона познайомилась на барикадах та який тепер хоче забрати її до Берліну. Проте обом загубленим не сидиться на місці: зустрівшись на задньому дворі нічного клубу, вони відчувають душевний потяг одне до одного та на цілий день розчиняються в раптово народженому коханні.

Безумовно, подібна історія про відчуженість і відчуття спільності на базі розгубленості могла б мати місце, особливо в сучасній Україні. Проте режисерка свідомо переводить фільм у площину псевдо артхаусної, беззмістовної тягучості як прийому, завдяки якому глядач має відчути всю безвихідь стану героїв. В результаті практично весь фільм герої ходять, сидять, палять, перекидаються незначущими фразами, як-то “Будеш чай? – Можна. – Чорний чи зелений? – Чорний. – З цукром? – Без цукру”. Для того, щоб уявити, що за цим криється якийсь більший сенс, треба мати неабияку уяву. Хоча під час перегляду може ставати настільки нудно, що дофантазування сенсів може стати єдиним виходом для того, аби пересидіти фільм до кінця.

Більшість важливих подій ми не бачимо, а чуємо, як герої говорять про них. Натомість на екрані перед нами постає безліч сцен, до яких можна застосувати святе правило сценаристки. “Що зміниться, якщо викинути цю сцену?” – “Нічого” – була би відповідь стосовно більшості сцен у Стрімголов. Та поза слабким сюжетом, найбільшею невдачею фільму можна назвати головного героя, роль якого виконав Андрій Селецький. Невиразний, з жахливою дикцією та млявою психофізикою, він найменше схожий на генія, що розчарувався у житті, за кам’яним обличчям якого мали б ховатися пережиті духовні пристрасті. Дар’я Плахтій, виконавиця головної ролі, виглядає поряд з ним набагато пристойніше – можливо, не в останню чергу за рахунок приємної зовнішності. Єдиним більш-менш достовірним персонажем став герой Олега Мосійчука, історія якого є найбільш дієвою (він навіть володію рушницею, що вистрілить).

Варто зазначити, що бюджет стрічки склад 10 мільйонів гривень, і хоча можна було би сказати, що за мірками світового кінематографу це ніщо, але будемо судити категоріями України: гроші пристойні, фільм – студентський, розтягнутий до повного метру. І хоч Стрімголов уже має фестивальну історію і здобуті нагороди, яке це має значення, якщо єдине, що робитиме глядач – стрімголов засинатиме під час перегляду картини?..

Трейлер фільму Стрімголов:

 

Share This